У рубриці “Обличчя МЗС” про Геннадія Йосиповича Удовенка

На жаль, у часи Геннадія Йосиповича Удовенка не існувало ані Facebook, ані рубрики “Обличчя МЗС”. Напередодні професійного свята, Дня працівників дипломатичної служби, ми вирішили виправити цю історичну несправедливість та присвятити нашу рубрику легендарному українському дипломату, який був визнаний не лише серед своїх, але й на міжнародному рівні – в 1997-98 роках Геннадій Удовенко був президентом 52-ї сесії Генеральної асамблеї ООН, активно пропагуючи ідеї реформування організації. Ми не переказуватимемо життєвий шлях класика української дипломатії. Натомість з інтерв’ю різних років підібрали окремі висловлювання Геннадія Йосиповича – актуальні сьогодні чи корисні завжди.

Про суб’єктність

Наша головна теза 1990-1991 років була така: Вашингтон може співпрацювати з Києвом напряму, тобто без посередництва Москви

Про професійний підхід

Я навчився вести переговори на посаді голови колгоспу [щойно закінчивши виш, Геннадій Удовенко у 24 роки відправився піднімати народне господарство]. Саме там опановував уміння відстоювати власну думку і не поступатися своїми інтересами. Знаєте, коли я лише приїхав у село, то не знав, де жито, а де пшениця. Але ходив слідом за агрономом, слухав його пояснення: як зійшла гречка, чи гарно піднялася пшеничка, все запам’ятовував і вчився. Згодом, коли працював у Департаменті конференцій і синхронного перекладу ООН, подумки повертався в ті часи. Якось мені довелося перекладати надзвичайно специфічні тексти з термінологією із нафтогазової сфери. Я прагнув це робити на високому рівні, а не просто механічно перекладати. Для цього треба було знати хоча б щось про тонкощі видобутку нафти. Я пішов до бібліотеки ООН і взяв унікальну книгу під назвою “Наука про нафту”. Унікальною вона була не лише тому, що була дуже товста, а й тому, що я був другим, хто нею поцікавився. Перший читач взяв її в бібліотеці ще тоді, коли існувала попередниця ООН – Ліга націй”

Про незалежність та членство в ООН

Генеральний секретар ООН Перес де Куельяр говорить мені: «Геннадій, це ж не міняє ваш статус в ООН: ви як були членом ООН, так і лишаєтесь. Ви ж країна-засновник». На це я йому відказав: «Так, я згодний. Формально нічого не міняється, крім назви, але ж змінюється сама суть нашого членства»

Про #HeForShe до того, як це стало мейнстрімом

Пам’ятаю, генеральний секретар Ради Європи Тарсіс влаштував ланч для всіх делегацій. За одним столом сиділи ми з ним і три жінки — міністри закордонних справ Фінляндії і Швеції та постійна представниця Данії. І Тарсіс мене запитує: “А скільки у вас послів—жінок?” Я зізнався, що немає жодної. Вони посміялися, але ж для Ради Європи питання гендерної рівності дуже серйозне. Тому я пообіцяв, що ми над цим активно працюватимемо. І справді, в Україні відтоді сталися досить помітні позитивні зрушення в цьому плані. Було ухвалено закон про гендерну рівність. А я активно працював з Інститутом міжнародних відносин, щоб вони приймали більше дівчат. І тепер, думаю, там уже перекіс в інший бік — студенток десь відсотків 60. Перед Дипломатичною академією, яка створювалася при мені, ми теж поставили питання про фемінізацію. Тому зрушення в цьому напрямі є, принаймні в підготовці кадрів. І жінки-посли з’явилися, хоча поки й небагато

Про політику та пошук спільного

Справді, дипломатична робота — це пошук компромісу, проведення переговорів, толерантне ставлення одне до одного, що було навіть за радянських часів, незважаючи на конфронтацію, холодну війну. Я мав величезний досвід роботи в ООН і хотів його перенести в стіни парламенту. Виступаючи в парламенті, а особливо під час зустрічей із виборцями, я казав: нам вдавалося досягати в ООН компромісу між великими та малими державами, між білими і чорними, між багатими і бідними. А ми, українці, не можемо знайти спільні підходи до розв`язання якоїсь проблеми, щоб у нас не було ненависті одне до одного.
Меню